Земляни: Про парк наївної скульптури у Дніпрі

теґи: Дніпро (Дніпропетровськ), мистецтво рома, народ рома, наїв, наївна скульптура, наївне мистецтво

Изображение 094

Про те, що у Дніпрі (Дніпропетровську), в Амур-Нижньодніпровському районі існує парк незвичайної скульптури, я дізнався два роки тому практично випадково — з короткого фоторепортажу в журналі «Наш», який уже припинив існування. Візит туди все відкладався, доки нарешті цього літа, в черговий приїзд до міста, я не сів у маршрутку й не вирушив через Залізничний міст на лівий берег Дніпра, у мікрорайон під назвою Клинчик.

Місцевість ця — звичайне для околиці змішання села й міста. Своєрідне гетто з оманливо сонним (Амур має славу найбільш криміногенного району у Дніпрі) ритмом життя. Все як завжди: бляклий пейзаж, запорошені дороги, непримітні будинки. Але на розі вулиць зі звучними назвами Груднева та Вітчизняна сірість різко переривається.

Изображение 074

Парк Живих і Мертвих. Справжній спалах кольору. Яскраво пофарбовані скульптури. Деякі — у два-три людські зрости. З одного краю — височенні козаки, стара Шапокляк, крокодил Гена, Ємеля на печі, Старий і Стара з пушкінської казки, колобок і лисиця та безліч інших казкових характерів, на іншому боці парку — солдати Другої світової, причому не лише у героїчних позах, але й поранені, навсидячки стріляючи з кулемета, і навіть лежачи вбитими у траві. Ближче до центру — Діва Марія над розіп’ятим Христом, волхви, архангели, Магдалина, масивні римські воїни в помаранчевих обладунках, і поряд — ціла циганська сім’я, коваль-рома з табличкою «їй-богу, зробив п’ять!» Недобудована «Органна зала» з барельєфами, що повторюють найвідоміші світові картини на біблійні теми — від Рафаеля до Врубеля. Окремо на галявині — інопланетна літаюча тарілка, через криві ніжки схожа на танцюючу цементну медузу. Справжній карнавал епох, екскурс по міфологіях, що формують масову пострадянську свідомість.

Більшість фігур виконані доволі грубо, з загальними, приблизними контурами тіл і облич. Однак усе необхідне розфарбоване й домальоване: костюми, обличчя, часто навіть ноги. Вражає ретельність промальованих деталей костюмів — вказана навіть строчка, виписані тонкі візерунки на рукавах; насичені кольорові акценти парадоксально нагадують про новітні течії у повоєнному мистецтві на кшталт поп-арту. Ще одна ефектна риса — незвичність деяких мізансцен: напрочуд виразна фігура жінки з розкинутими руками, що закриває собою зі спини групу з трьох воїнів із прапором, запам’ятовуються розіп’ятий Христос, який лежить біля ніг діви Марії, постаті полеглих, медсестра, що перев’язує солдата з гвинтівкою.

Загалом облаштування меморіальних парків на наших теренах, травмованих імперською нормативністю, узурповане державою. Проте масивні й часто цілковито позбавлені смаку бронзово-кам’яні комплекси давно перетворилися на загальне місце, малоцікавий стандарт. А втілення релігійних переказів у таких великих статуях під відкритим небом, та ще й суміщене з історичними та світськими сюжетами, взагалі випадає з наших традицій; звичай встановлювати фігури Божої Матері в Західній Україні до уваги не береться, адже не виходить за рамки, визначені католицькою культурою.

За всіма ознаками дніпровські скульптури — це взірець мистецтва, що називається лубковим або наївним, той вишуканий народний примітив, на який полює чимало колекціонерів у всьому світі. Наївний живопис відомий добре. Але скульптурних комплексів такого ж стилю й масштабу в Україні досі не існувало.

Із цілковитою певністю можна стверджувати, що парк Живих і Мертвих — унікальний художній об’єкт, котрий не має аналогів у країні, а, можливо, й на всій території СНД. Він заслуговує охорони та постійної підтримки — адже фігури блякнуть і старіють — із боку як влади, так і місцевих мешканців, і може з плином часу стати однією з головних пам’яток Дніпропетровська. А враховуючи те, що закладений представниками народу рома, може принести місту й міжнародну славу: бо, наприклад, однією з головних подій престижної Венеціанської бієнале 2007 року був перший в історії павільйон художників рома. Правильно представлений, парк на Клинчику ні в чому б не поступився тому проекту.

Шкода, та в місті переважає зовсім інше ставлення. Багато фігур обписано вандалами, розбито, або ж, судячи з більш ранніх світлин, зовсім знищено. Коли я фотографував статуї, до мене підійшов місцевий мешканець зі словами: «Тут такого бути не повинно». Щоправда, відразу додав: «Тепер хоч можна з дітьми гуляти. Раніше було звалище». Проте, відійшовши на кілька кроків, повернувся: «Взагалі це все зомбовані люди будували. Я сам бачив. Приїжджали здалеку, з двома вищими освітами, і зовсім зомбовані».

Вороже ставлення до парку поділяють районні чиновники; зрозумілих причин назвати не можуть, окрім того, що, мовляв, вкладені сотні тисяч гривень, а це гроші підозрілі. Дивний аргумент: важливо не те, що зробили щось чудове, а те, що витратили свої гроші?

Врешті-решт, я звернувся безпосередньо до автора «Амурського дива» — Раїси Кузнєцової, голови громади народу рома «Терне Ягор’я» («Молоді зірки»). Раїса Іванівна живе буквально за кілька метрів від парку, а її химерно оздоблений будинок — не менш визначна пам’ятка, ніж парк.

— Раїсо Іванівно, з чого все почалося?

— В середині 2003 року до мого будинку постукали люди з райвиконкому. Мене знають із хорошого боку. В нас свій музичний ансамбль «Терне Ягор’я». По маминій лінії у мене всі цигани, артисти. По батьківській лінії дід був поляк, бабця — донська козачка. У мене князівський родовід. У роду євреї є. Вчилася я у 18-й школі. Було гестапо в ній. У нашому класі вчилася Люба Вагнер, небога того Вагнера, котрий розстріляв партизанку Галю Андрусенко та ще трьох підпільників. Мене попросили навести лад у парку, ось так, як раніше проводили у 18-й школі суботники. Ми сказали, що візьмемо шефство над парком. Один депутат обіцяв золоті гори. А отримали ми гіркі сльози.

— Що було в парку раніше?

— Старовинний, двохсотрічний цвинтар. Раніше навіть стояла капличка, відспівували. Багато поховань. Там лежать жертви Голодомору й ті, кого розстріляли під час війни. Це другий Бабин Яр. Старожили кажуть, що тут розстріляли близько п’ятиста сімей циганів, триста євреїв, румунів полонених п’ятдесят осіб, двісті поляків розстріляли там, де Богоматір зараз стоїть, у яму. Діти-очевидці дожили до наших днів, із військкомату ми взяли документи. Там людей багато загинуло. Ми викопали гільзи, шматочок каски, німецьку газету 1941 року випуску, вона збереглася всередині дзеркала, виставляли все це.

— А на той момент, коли ви взялися за роботу?

— Було тут звалище. Вантажівками сміття звозили. Смерділо жахливо. Такі запахи стояли! Прибирали сміття понад 40 осіб, у респіраторах. Але тільки дорослі, не діти. А ось у школі нас, дітей, примушували прибирати. Вивезли ми сміття понад 370 «КамАЗів» із причепами. Знайшли труп. Викликали міліцію. Нам відповіли, щоб ми закрили рот, що нікому не потрібні проблеми, виходить, це просто така тварина в одязі та взутті. Люди помітили, що тут прибирають, і почали ще більше сміття викидати — все одно ж вивезуть.

— Що перше ви зробили, коли нарешті прибрали?

— Спочатку поставили лавки, столи. Проводили тут чаювання для ветеранів. Саджали квіти, дерева. Вивозили сухостій — то нам за нього штраф написали — 13260 гривень.

— Добре, а як з’явилися скульптури? Хто їх вигадував, хто створював?

— Скульптури ми самі робили, за моїм проектом. Ставили дріт, потім брали цеглу, цемент, і бутували. Спершу зробили родину циганів. А потім, окремо — цигана-коваля, адже існує легенда, що цвяхи для розп’яття Христа замовили циганові, причому п’ятий цвях мали вбити Йому в серце. А циган п’ятий цвях у волосся сховав і катам так і не віддав. Побудували дитяче містечко. Дітей повести куди? Хто зараз про Буратіно знає? А він у нас там стоїть. Поставили скорботну Діву Марію — тільки мати може згладити рани... А поряд — Христа, що лежить розіп’ятий. Нам казали, що ми неправильно вчинили, він же скрізь стоїть — будуть нарікання з боку церкви. А ми так зробили, бо на тому цвинтарі поховані люди з різних церков, і цигани по всьому світу належали до різних релігій.

Потім поставили фігуру Магдалини. Партизанка Галя Андрусенко гарна стояла, і німець у неї стріляв. Солдати поранені й убиті у траві лежать. Нам кажуть: «Що ви дітям показуєте?» А якщо на цвинтарі супермаркет поставлять — що, краще буде? Збиралися в парку алкоголіки — то ми їх розганяли, воювали, билися. Гроші заробляли від своїх концертів і сюди вкладали. Землю довбали, два-три метри сміття. Де ви бачили, щоб був циган із ломом і лопатою? Ми стереотипи зняли з циганського народу. Циганський народ дуже сильно не приймають — вважають, що якщо цигани, то обдурять, зачарують. А ми все самі робили. Артисти прибирали сміття. Наварили казан супу, там і їли, ледве не спали. Я з усією сім’єю пересварилася.

— А за межами парку довелося працювати?

— Зарівняли, засипали щебенем вулицю від школи до вулиці Вітчизняної. Нас навіть квартальні просять іноді порядок навести. Якщо десь сміття висипали — біжать уже не до квартальних, а до мене. І як можна мати до нас претензії? Ми зробили що могли. Там же тепер не п’ють, наркотиками не торгують. У нас навіть бомжі почали прати речі, причісуватися, щоб у парк зайти — дивіться, ми чисті. Бабусі внукам розповідали про фігури, що до чого. На річницю Голодомору і на 9 травня там свічки ставлять. Парк освячений — приїжджав батечко з Почаївської лаври, святив. Своїми руками зробили, а замість подяки...

— Невже це комусь може не подобатися?

— Було озеро — засипали. Ми поставили гойдалки, будиночки, місточки — все позрізали, поздавали на брухт. Столи й лавки повикопували й собі у двори понесли. Дріт крали, цеглу били, тягли додому. Дерева крадуть, а штрафи нам приходять. У суху траву недопалки кидають, усе згоріти може. Кидають шприци, пляшки. А потім владі земля знадобилася. Фігури просто як привід використовують. Вони хочуть забрати та зробити бізнес. Кажуть: «Ми з вас знімаємо шефство». Ми відповідаємо: «Не боїтеся Бога — самі ламайте». Я судилася, адвоката наймала. Стара Шапокляк права: хто людям помагає — даремно час витрачає. Я так втомилася від зради. Це просто рана, яка не заживає. Не роби хорошого — не отримаєш поганого. У нас стільки заяв у міліцію — били нас, дівчаток моїх побили. А я ж робила від усієї душі.

— Що ж далі робитимете?

— Будемо й далі боротися і не відступати — хоч би влада не заважала. І сподіваюся, що ви нам допоможете. Може, це їх напоумить? А вони так і не покаялися.

— Ось скажіть чесно: якби знову вам випала така справа — взялися б?

— Ні. Тому що вже не вірю.

— У мене ще запитання: там у вас такий пам’ятник НЛО стоїть...

— Можете написати: над цим парком часто бувають тарілки. Щоб вам не збрехати. Десяток разів на місяць. Вони лише в таких особливих місцях з’являються. Всі про це знають, але мовчать.

— І навіщо вони там з’являються?

— Вони нам повідомляють: рятуйте ваші душі.

 

Изображение 072Изображение 070Изображение 071Изображение 102Изображение 095Изображение 128Изображение 119Изображение 130Изображение 129Изображение 152Изображение 159Изображение 154
Изображение 162Изображение 172
Изображение 169Изображение 179Изображение 178Изображение 114Изображение 207Изображение 206Изображение 196Изображение 217Изображение 222Изображение 244
Изображение 234Изображение 227Изображение 251Изображение 245Изображение 265Изображение 272Изображение 270Изображение 277Изображение 280Изображение 297Изображение 323Изображение 331Изображение 124