ПРО "ПЛАНКИ"
(Надруковано в газеті "Високий замок" http://www.wz.lviv.ua/pages.php?ac=arch&atid=80347)
Якось ми відпочивали в Болгарії. Жили у приватному секторі. Земфіра, немолода господиня будинку, виділила нам дві кімнати з окремим входом. Ще в нашому розпорядженні була тераса, де ми зазвичай вечеряли, поглядаючи, як Земфіра то поливає квіти в своєму невеличкому садку, то роздивляється, чи не хворіють рослини на грядочках. Інколи вона приєднувалася до нас поговорити – непогано розмовляла російською на відміну від молодого покоління, бо вивчала мову у школі «ще за соціалізму».
Якось заговорили про море, пляжі, я спитала, ходять місцеві жителі купатись, чи їм немає коли. І тут виявилось, що, провівши все життя біля моря, Земфіра абсолютно не вміє плавати.
– Як так?! – дивуюсь я.
– Та я в дитинстві довго мала поганий бронхіт, лікар сказав – море не можна. То я з п’яти років до тринадцяти лише ходила на море погрітись і засмагнути.
– А потім? Потім чому не навчилися? – не вгамовуюсь я.
– Потім вже пізно було. Дорослі ж уже не навчаються плавати. Лише діти можуть, – упевнено відповідає Земфіра.
І тут я усвідомлюю глобальність явища, яке умовно можна назвати «планкою».
.
«Планка» – то уявна межа, виставлена тобі кимось, чи самостійно, вище за яку тобі ніколи не стрибнути...
Звідки виникає цей «нездоланий» бар’єр? Де гніздиться, навіщо нав’язується і чому інколи так псує життя?
Існують традиції соціуму певної країни, релігіні установки, гендерні стереотипи, традиції окремої сім’ї та нерідко оціночні погляди її членів один на одного, які щедро поливають «моральним гербіцидом» паростки бажань, мрій та покликань. Вони насівають невпевненість у собі та думки про те, що мрії, по-перше, нездійснені, по-друге, намагання їх здійснити не зроблять життя легшим (фіаско – неабияка травма!), а по-третє, – див. перше й друге.
Інколи батьки, бажаючи вберегти дитину від травм на непростій стезі різноманітних досягнень, формують занижену самооцінку особистості дитини, що на додачу полегшує управління цим невпевненим у собі об’єктом «задля його ж блага».
«Не висовуйся!», «Будь як усі!», «Не лізь на рожон!», «Та який з тебе співак?», «Та хіба мало й без тебе безробітних художників?», «У нас в роду в усіх здібності до точних наук, як можна не хотіти бути фізиком?», «В усіх діти, як діти, а ти...», «Люди не зрозуміють...», «Будеш посміховиськом...» – чи не правда, знайомі сентенції?
А інколи дорослі чоловіки навішують комплекси власним жінкам, свідомо чи підсвідомо затюкуючи їх і обмежуючи коло їхніх інтересів та реалізацій готуванням їжі, пранням, перевіркою уроків у дітей та теликом, начебто задля блага родини. Хоча, потім із повним правом можуть підсміюватись над «домогосподарками», котрі дивляться «мильні опери», базікають із подружками про дурне та знаються лише на цінах на ринку та в супермаркеті.
Причини? Певне, ті ж самі – затюкана, обмежена, нереалізована людина простіша в управлінні та маніпулюванні, передбачуваніша, безкрила. Куди вона з колії дінеться?
Звісно, читачі можуть також навести приклади подібного «планкового» формування начальниками своїх підлеглих на службі. З одного боку – креативні крилаті кадри – це плюс. А з іншого – не виглядати б самому дурнем на їхньому фоні... Та й не дуже вони передбачувані – люди, над якими немає «планки», які не в колії. Такі собі гвинтокрили-позашляховики...
.
Але, думаю, що люди самодостатні, які самі не мають комплексу неповноцінності (який інколи страшним чином поєднується з манією величності), ніколи не обмежуватимуть розвитку іншої особистості. Бо самодостатня людина розуміє, що кожна особистість – інакша, і що лише в їхньому єднанні, а не в протистоянні, може народитися гармонія.
Інколи думаєш про наше звичне із зітханням та розведенмими руками: «Не судилося». Коли хотів, та не зробив, не зміг, не наважився. Змиряєшся – така твоя Доля...
Довго можна міркувати про Долю. Але мені чомусь не хочеться уявляти її ниткою чи тоненькою стежкою, з якої не звернути, а надто – колією. Надто вже безсилою щось змінити виглядає там людина.
Звісно, літній огрядний дядечко вже не стане дівчинкою-балериною (принаймні, у цьому житті) – є певна логіка бажань та здійснень. Але я уявляю Долю, як коридор, який має все ж таки певну ширину, висоту, і, відповідно, простір для маневру в цьому, кимось визначеному для тебе, об’ємі. І здається мені, що Сили Небесні, поглядаючи на нашу активність та ставлення до життя, можуть інколи з доброю посмішкою розширити той «коридор». Якщо це тобі, звісно, треба.
А «планки» – вони в голові. Інколи ми їх і не помічаємо. А не завадило б заради експерименту вдома в одних дверях прифіксувати поперечину десь на рівні плеча, в других – по пояс, у третіх трохи вище. І так пожити із тиждень. Звісно, можна звикнути пригинатся, але чи довго ви витримаєте?
.
Кажуть, світ належить тим, хто наважився.
Ніколи не пізно почати. Почати якусь омріяну справу. Нарешті дозволити собі якесь цікаве хобі. Відкопати свої таланти і заявити про них уголос.
Ніколи не пізно прислухатись до дітей та близьких людей, підбадьорити їх та оцінити їхні перші успіхи.
Але перед усим – розслабтеся! У вас немає конкурентів, бо ви – неповторні! І в тому – класні. Почніть зі слів «Я можу все! І ніколи не пізно!»
Я знаю багато історій, коли люди вже у зрілому віці починали робити те, на що інші лише знизували плечима. Знаю також тих, хто не наважився.
Вибір за вами.
Людина реалізована – щаслива людина.
А щодо «планок» – з них можна зробити чудове багаття!