«УМІТИ ЖИТИ»

Кілька років тому, поринувши в нюанси японської кулінарії, я зацікавилась також історією, традиціями та (дещо відмінною від нашої) ментальністю мешканців Країни, що першою вітає сонце. Є чому в них повчитися, над чим замислитись. Наприклад, вираз «Він уміє жити» японці сприймають по-своєму. В їхньому розумінні людина, що вміє жити, бачить радості життя там, де інші проходять повз них.

Багатьом відомі японські традиції та церемонії, наприклад, «ханамі» – милування квітучою сакурою, чи «тя-но-ю» – дійство чаювання за спеціальними канонами (не плутати з буденним споживанням чаю). В нашому житті слово «церемонія» вживається хіба що у сполученнях «шлюбна церемонія» чи «церемонія нагородження переможців». А ще, набагато частіше, трансформується у вираз – «не церемоньтеся!», тобто – будьте простішими, швидшими, дієвішими!

Але як же це дивовижно, романтично та... психотерапевтчино, коли службовці фірм планують спеціальний день для ханамі (робочо-вихідний). Тобто вони йдуть на роботу, але цей весняний день проводять на повітрі в оточенні боса та колег, сидячи на великому поліетіленновому килимку під розквітлим деревом, жують принесену з собою в спеціальних коробочках їжу і розмірковують про сенс буття.

Також люблять у ці дні посидіти під квітучими деревами з родичами або з друзями, коханими. Хоча всім нам відомо, які ті японці завзяті та фанатичні трудяки, добряче перевантажені на службі. Але ж уміють зупинитися на бігу і завмерти!

Засоби масової інформації підтримують цю традицію, сповіщаючи про те, в якій префектурі першим починається цвітіння і як воно просувається країною, і навіть, скільки дерев розквітло в яких парках. Наприкінці лютого, на початку березня починає цей ритуал слива «уме», а потім вже приймає естафету сама сакура – різновид вишень. Недовгим є цвітіння цих рослин, і тому треба відкласти всі справи, щоби не пропустити цьогоріч.

Турфірми пропонують іноземцям спеціальні короткі поїздки в цей період – «прилітайте, мовляв, і заклякніть у захваті під нашою прадавньою (чи й молодою) сакурою!» Звісно, гарно, звісно, чарівно-квітуче... Але мене більше вражає сама національна здібність завмерти, підняти очі і побачити диво.

Прикро буває – хіба у нас немає, перед чим завмерти, чи настільки вже ми заклопотаніші, ніж оті японці? А ще подумалось – а хіба обов’язково чекати тої весни та цвітіння, щоб помилуватися чимось небуденним?

Чи, наприклад, традиція чайної церемонії. Звісно, не йдеться про те, що японці платять купу грошей і роками навчаються цьому у спеціальних школах, щоб пити таким чином щодня 6-8 чашок зеленого чаю. Ні. Буденне – то буденне, а церемонія – це таїнство, релігія, психологія, особливий етикет, відшліфований віками. Нетерплячим іноземцям здається зайвим, невиправданим і навіть смішним обожнювання чаю та процесу його споживання, продуманість кожного предмету в спеціальній кімнаті чи домику-альтанці для чаювання, значущісь кожного руху ведучого церемонії. Але це збережена віками національна традиція (чомусь-таки не втрачена!) прагнення гармонії та досконалості, глибинної філософії, прихованої в буденних речах, коли найменша деталь має значення. Це увага і повага до ближнього і до всього, що тебе в цю мить оточує.

Але навіть поза самим ритуалом спеціальної чайної церемонії уміння сучасної японської дівчини зустріти гостей, посадити їх за традицією на циновки, приготувати ароматний чай, а потім, розливши по чашках, з поклоном подати його – вища ознака естетичного виховання.

І з сумом пригадую нашу приказку про дівчину, яка «уміла готувати, та не вміла подавати»... Бо в наш надто суєтний метушливий час ми зазвичай переймаємося лише тим, аби родина та гості були нагодовані, ситі, щоб не осудили, раптом не вщент наїдяться. А реклама на фоні повних столів радить то «Мезим», то «Фестал», щоб полегшити гостям наслідки...

І крутиться жінка біля плити, або закуповує в супермаркеті готове чи напівготове – аби ситніше... І ломиться стіл на свята, чи просто вечеряє родина, паралельно дивлячись вечірні новити по телевізору або з’ясовуючи стосунки... Що казати – приємно, коли похвалять кулінарну майстерність господині (якщо похвалять), але ж, зізнаймося, хто там, напираючи смачні наїдки, буде шукати високу естетику та філософію у виборі посуду, гармонію у розташуванні блюд на столі, у їхній гамі кольорів та хто зрозуміє втаємничений сенс маленької квітки хризантеми, покладеної на край тарілки?

А справжня задача чайної церемонії – не стільки дегустація заварених за всіма правилами листків, скільки знаходження певного душевного стану, відмова від метушні повсякденного життя. Чайна церемонія сприяє встановленню атмосфери єднання, спів-мишлення між усіма її учасниками. Але ж то – церемонія!

Може, через суворість природи острівної держави та обмеженість харчових ресурсів споконвіку японці з такою повагою ставляться до їжі, її оформлення, способів подавання та споживання.

Та я, власне, не про саму їжу, не про квітучі сакури та конкретні традиції. Я про уміння людини (виховано то в ній соціумом чи ні) в якийсь момент побачити (почути) на бігу щось глибинне в буденному, придивитись до нього, прислухатись, відчути, пропустити через себе, здивуватись, усвідомити свою дотичність до маленького дива, стати трохи інакшим і... поділитись із кимось своїм відкриттям.

Може, хтось із читачів, як і я, запам’ятав невеличкий епізод із фильму «Пітер FM», де дивакувата дівчина Маша, діджей пітерського радіо, пізно ввечері йде містом і, відкриваючи ковані ворота парку, раптом чує рипіння петель. Вона завмирає, роздивляється в сутінках ті ворота, береться обома руками за художньо вигнутий метал і ще раз хитає, здобуваючи той звук, потім іще. Обличчя у неї здивовано-щасливе. З глибини парку наближається юнак із контрабасом у чохлі, він посміхається дівчині, вона йому – вони розуміють один одного. Хлопець мовчки з посмішкою виходить через ворота з парку і зникає в нічному місті. А дівчина в чудернацькій шапочці та червоній куртці ще дослухається із щасливим обличчям до голосу старовинних воріт. Більше персонаж із контрабасом у фільмі не з’являється, але епізод, повірте, чудовий.

«Блаженні!» – скаже хтось.

«Молоді, безтурботні!» – скаже інший.

«А хіба, коли ми дорослішаємо, цукор стає гірким, а сіль кислою? – спитаю я, – Просто ми до них звикаємо».

«Ці дорослі – такі дивні істоти...» – зітхав Маленький Принц Антуана Екзюпері.

 Людина, що вміє жити, бачить радості життя там, де інші проходять повз них. Це на думку японців. А ще в сучасній медицині та психології є термін «агедонія», який означає стан на межі здоров’я та нездоров’я, коли людину мучить нездатність відчувати радість, отримувати задоволення від життя. Вірніше – втрата цієї здатності. А радості так хочеться! Бо інакше – навіщо? І починаються спроби «збадьорити» втомлену життєвим марафоном психіку штучними засобами...

Учімося «вміти жити»! І згадаймо, як всі ми це вміли в дитинстві!

---------------

Надруковано в Львівській газеті "Високий Замок"

http://www.wz.lviv.ua/pages.php?ac=arch&atid=80735