Запоріжжя. Проблема з бульбулятором.

Мій попередній репортаж починався словами «Я ніколи не була в Умані». Цей почну так: «Я ніколи не була в Запоріжжі». А наступний (будете сміятись) – словами: «Я ніколи не була в Житомирі». Бо й справді, за останні два тижні я разом з іншими авторами відвідала три міста, в яких раніше не бувала. А в планах на передноворічні дні ще Харків. Де я теж ніколи…
Так вже сталося – в Парижі була, в Страсбурзі, у Франкфурті та Цюріху, по морях Прибалтики, Болгарії, Турції, Єгипту…, а в Україні не так активно подорожувала, як могла би. А може, не було мети, а може – цікавої компанії для того…
Але після грипозного та бездіяльного листопада «Коронація слова» оголосила грудень місяцем рухливих письменників. Це дало можливість читачеві купити книжок, помацати автора, роздивитись його зблизька, поставити запитання, зрозуміти, що автори – теж люди, та замислитись, чи не податись і собі в письменники.
Я ніколи не була в Запоріжжі і неодмінно повернусь туди влітку. Бо похмурий грудневий день та брак часу дозволили отримати досить загальне уявлення про місто, його найдовший в Європі проспект, про ГЕС та Хотрицю, хоч нас люб’язно зустріла на вокзалі та провезла містом «сторона, що зустрічала» – фірма «Константа-І» в особі Костянтина Ілліча Іссерта та його родини.
«Нас» – це мене та Андрія Кокотюху, багаторазового чемпіона Коронації та й взагалі багатогранного автора. Нажаль, дівчина, що їхала з нами в купе, не знала героя в обличчя, тому необачно сперечалась із ним з приводу серіалу «Доктор Хаус», про який, як виявилось, Андрій знає мало не більше, ніж ті, хто його зняв, та й сам дещо схожий на улюблений персонаж. Не знала білявка також, що вночі на верхній полиці читає Андрій книжку про Чікатило та дивиться на DVDішнику подібного змісту фільм… А я знала. Хоч і вперше так тісно спілкувалась з Кокотюхою, а перед тим взагалі трошки його побоювалась. Але нічого, доїхали.
Костянтин Ілліч, напоївши нас кавою та нагодувавши бутербродами в своєму підвальчику, що слугує йому і офисом, і книгарнею, і складом, везе на телебачення нас та Маріанну Маліну, котра влилась у щільний графік нашого пересування містом. 
В студії каналу ТВ-5 миловидна усміхнена дівчина розпитує перед камерами про Коронацію слова, про наші книжки – коротенький репортаж для ранкової передачі наступного дня записано. Стопку книжок, подаровану Андрієм, журналістка називає «царським подарунком» і чарівно посміхається – наш «Хаус» виглядає дещо збентеженим.
Дорогою на наступну зустріч нам показують пам’ятник Пушкіну, який той самий Кокотюха якось назвав фалічним символом міста. Сам Пушкін – у бронзі невеликий, а гранітний постамент, і справді, «символічний», якщо роздивлятись під правильним кутом. Але найдивніше – в п’яти метрах від російського класика – три ятки різних кольорів – грядуть вибори! І на цьому клаптику запорізької землі без бійки розмістилися Партія регіонів, компартія України, леді Ю та Пушкін. Всі – умовно, всі символічно.
Їдучи далі, бачимо сумну місцеву тюрму з дротами над бетонним парканом, а неподалік – добротну будівлю під сучасним дахом – Приватний класичний університет. Студенти факультету журналістики заповнили аудиторію. Знову дуже мало хлопців. Ловлю себе на думці – «І де ж ті хлопці, коли й від армії відмазуються, і в інститутах їх не видно? Хоча… може не по тих закладах їздимо?»
Студенти трохи втомлені та пасивні, викладачі жвавіші. Починає спілкування з аудиторією Андрій Кокотюха. Звичний до подібних заходів, спілкується в режимі монологу з молодими колегами. Розповівши про творчі здобутки та показавши свої книжки, він скромно-іронічно називає себе представником «ар’єргардного жанру» сучасної української літератури та пропонує послухати представників «авангарду» – тобто Маріанну Маліну з «фантастичним детективом» та мене з «жіночою прозою», хоч я і не дуже згодна з такою термінологією.
– Фіолетові — то діти індиго. Загадкові, непередбачувані, незнайомі. Таємнича загибель їхньої вчительки, приватне розслідування шкільного психолога… – інтригує потенційного читача Маріанна.
– Пологовий будинок початку 80-х, долі жінок, що прийшли туди «у своїй невідкладній справі», долі їхніх дітей – свого роду часопис чверті століття: перебудова, Чорнобиль, дев’яності, базар, як спосіб вижити, сьогодення, студенти, матері, секс без любові, любов без сексу… На чому тримається світ? – гортаю свій роман "Родовий відмінок" я.
Питань від студентів небагато. Викладачі компенсують своїми:
– А чи важко було перейдити на українську мову – ви ж починали писати російською? 
Це до мене. Відповідаю, що українська не складніша за французьку. Але найважче було… наважитись. Бо я звикла відповідати за результат. А маючи за дипломом французьку та російську, а також в анамнезі російську школу та інститут, довго вагалась, чи зможу бути на гідному рівні. І перше, що зробила, переклала один свій роман на українську. Але переклад – то переклад, воно відчувається. Далі писала вже зі старту українською – так органічніше. Але, маючи багато друзів за кордоном, тепер перекладаю свої романи російською, бо їм же теж цікаво, вболівають за мене, слідкують за новинками.
Наступний пункт плану нашого напруженого дня – Запорізький національний Університет, також журналісти, до того ж – першокурсники. У великому приміщенні бібліотеки аншлаг! Зацікавлені обличчя, жваві очі, і на диво досить багато хлопців. Я вражена активністю завідуючої бібліотекою, Валентини Олександрівни Герасимової, яка натхненно розповідає нам про заходи, що проводяться тут для студентів. Щирий блиск в її очах, не зважаючи на фантастичний стаж роботи, наводить на думку, що залишились іще фанати-подвижники і в таких місцях, попри скромні оклади. Приємно, що студенти цінують таке ставлення, і самі дуже активні та зацікавлені тим, що тут для них підготували.
Розповіді авторів про себе та свої твори йдуть в тому ж порядку – «ар’єргард», обкладений своїми книжками, ділиться досвідом написання сценаріїв та спілкування з цариною кінематографу, а потім передає слово дамам з «авангарду».
Хай пробачить мені Маріанна Маліна, але я вже не пригадаю, що саме вона говорила саме там, бо найцікавіше було потім – виникла на диво жвава дискусія та… проблема з бульбулятором.
Так-так. Розповідаючи про свій роман, я сказала, щоб читачі не думали, що все там про нещасні долі тітоньок віку їхніх матусь чи старших, бо дві третини роману – це сплетіння доль та стосунки між дітьми тих «тітоньок». Героям ледь за двадцять, і що є там у мене дівчина-художниця, яка займається аерографією, малює по машинах, що зустрічається також в мізансцені пристрій з народною назвою «бульбулятор»… На мить зал завмер, а потім заворушився та забурмотів. Старше покоління дивилось на мене уважно, не розуміючи.
– Хто знає, що таке бульбулятор? – мовчать нерішуче, – Я не питаю, хто ним користується, а хто знає, що воно таке?
Одна по одній піднімається ліс рук. Бібліотекарки та викладачі сидять без розуміння теми, як і «сторона, що нас зустрічає» в особі пречудового Костянтина Ілліча.
Слово за слово виникає дискусія, і (що неймовірно тішить!) встає хлопець і з викликом питає мене:
– А чому ви думаєте, що бульбулятор є приналежністю молодого покоління?! А старше покоління що – кайфу не ловить?
– Та, власне, тому, що старше покоління, якщо й ловить, то якось інакше, а не в під’їзді курить коноплю через зроблений власноруч з пластикових пляшок пристрій.
Якийсь час триває жваве обговорення, але хлопець невдоволений, він не отримав відповіді на питання і формулює його інакше:
– Але чому ви вважаєте, що молодь неодмінно має своїм символом бульбулятор?!
– Дякувати Богу, я вас зрозуміла! Ні! І ще раз ні! Я перша починаю захищати молодь, коли хтось говорить про неї погано та «взагалі»! Бо маю і чималий педагогічний стаж, і досить прикладів настільки достойних, талановитих і цілеспрямованих молодих людей, що категорично проти узагальнень. І до того ж не вважаю кількість прожитих літ мірилом заслуг особистості. А що до бульбулятора – то хай йому грець! Він геть не неодмінний атрибут вашого покоління. Просто промайнув у моєму романі. Але там також написано про молодих, що мають набагато цікавіші заняття.
З дуже приємними почуттями йшли ми з бібліотеки обідати – зустріч відбулась на славу. І співробітники підготувались, і діти не просто відсиділи – багато різних тем обговорили з гостями, обмінявшись не тільки репліками, а й якимись енергіями.
А далі була ще преса, знову телебачення, зустріч в Обласній бібліотеці з представниками бібліотек міста, дружня вечеря в чарівному чотиривимірному підвальчику пана Іссерта, де стіни обвішані фотографіями мало не всієї літературної еліти сьогодення, і все це сфотографовано у їхній приїзд сюди, під опіку Костянтина Ілліча та його родини. А за книжковими полицями приховано таємні двері, що відкриваються разом з полицями і кудись ведуть, наче в комірчині папи Карло… 
Голова обертом – підйом був у поїзді ще до п’ятої години ранку, день круговерті (без особливої звички, як у бувалих авторів), море вражень, і знову поїзд. Нас знову троє в купе, але замість білявки – молодий хлопець. Та нам з Андрієм уже байдуже – ми падаємо на свої місця, ще намагаємось переглянути якісь книжки, та сон бере своє. До того ж – завтра о п’ятій підйом.
Я неодмінно повернусь до Запоріжжя.
Хотілось би з новими книжками.

08.12.09